Kyiv surprised me. It is far larger than I had imagined. Spread along the mighty Dnipro River, the city climbs steep hills before spilling across lots of suburbs. It is a city built in layers. Golden-domed monasteries stand beside elegant nineteenth-century buildings. Monumental Soviet architecture gives way to endless apartment blocks, factories and commercial developments.
On warm summer evenings the city is alive. Broad boulevards, squares and historic streets fill with couples, families and groups of friends enjoying dinner together. Off-duty soldiers with signature haircuts wander through the crowds. Apart from the absence of mass tourism, it could almost be any European capital.
Then, at around 10 pm, the streets begin to empty. People hurry towards the Metro before the stations close. By midnight, the city’s hum has faded. Kyiv is under martial law. The nightly curfew has begun. As a Londoner, I found the silence unsettling.
Ukraine had just carried out a major long-range drone strike inside Russia. Several Wildberries distribution warehouses had been destroyed. Wildberries is Russia’s equivalent of Amazon. Videos showed gormless Moscowvites staring at columns of black smoke as the warehouses and their e-incomes turn into ash.
I suspected Russia would retaliate.
I had arrived in Kyiv on the morning of 2 July, only hours after one of the most devastating attacks of the invasion. Thirty people had been killed. A hotel, a medical centre and many other buildings had been damaged across the city.
As I stepped off the bus, the air was still thick with acrid smoke. Faces looked grim. I sensed that I needed to be mindful in the way I approached people. They had been living at the edge of this abyss for years.
At 2:30 am, air-raid sirens began wailing across Kyiv. My phone flashed: “Missile threat.” It did not say what kind of weapon was heading towards us. Cruise, ballistic missiles or both. For a moment, I froze. I did not know whether I had time to run across Maidan Square to the Metro. I imagined broken glass and burning debris beneath my bare feet, so I stopped to put on my shoes.
I stepped onto the small balcony overlooking the square. A young woman emerged from a nearby apartment clutching some bedding and ran towards the Metro. Then I heard voices below. A couple sat in the darkness, smoking and drinking from bottles.
“Дивіться, Дивіться!” the woman suddenly shouted. “Look! Look!”
I followed her gesture into the night sky. A faint red dot was growing larger. It streaked low overhead, followed by a second and then a third. Each made a distinctive sound: pressured air mixed with the crackle of a rocket engine. They flew north and detonated within seconds.
It is difficult to describe the sound of such an explosion. Matter is violently transformed from one state into another. Even at a distance, the shockwave passed through my body.
On 19 July, Russia launched 41 missiles and 125 drones across Ukraine. Most were aimed at Kyiv. This was not the first or last bombardment during my time there, but I will never forget its intensity. It was the first time in Ukraine that I had felt real fear.
The next day, I caught a bus to a meeting and passed my first bomb site in Kyiv. It was an extraordinary sight. A complex, blackened structure rose against the blue sky.
I had not come to Kyiv to document destruction. Many photojournalists were already doing that work. But the scene was so dramatic that I decided to return later, when the sun was lower, with my camera.
I discovered that the charred structure was Lukianivskyi Market, beside the Metro station and the adjoining McDonald’s. At first, I believed I was photographing damage left by the missile strike of 18 January 2025, which had melted the restaurant’s façade. The image had become widely known because this was the first McDonald’s to open in independent Ukraine.
As I moved around the site taking photographs, I noticed other members of the press surveying the damage. Some were delivering live reports to camera.
Then I realised the site had been struck again only hours earlier. The missiles I had watched pass overhead had exploded here, destroying the entrance to Lukianivska Metro station, one of the city’s designated bomb shelters. An Ukrainian had been killed at the very crater I was photographing.
Київ, липень 2026 року. «Тиша».
Київ мене здивував. Він значно більший, ніж я собі уявляв. Розкинувшись уздовж могутнього Дніпра, місто підіймається крутими пагорбами, а потім розливається безліччю передмість. Це місто, ніби побудоване шарами. Золотоверхі монастирі стоять поруч із вишуканими будівлями XIX століття. Монументальна радянська архітектура поступається місцем нескінченним житловим масивам, заводам і сучасній комерційній забудові.
Теплими літніми вечорами місто оживає. Широкі бульвари, площі та історичні вулиці наповнюються парами, родинами й компаніями друзів, які разом вечеряють. Серед натовпу прогулюються військові не на службі, з характерними короткими стрижками. Якби не відсутність масового туризму, це могла б бути майже будь-яка європейська столиця.
А потім, приблизно о десятій вечора, вулиці починають порожніти. Люди поспішають до метро, перш ніж станції зачиняться. До опівночі міський гул майже зникає. Київ живе в умовах воєнного стану. Починається нічна комендантська година. Для мене, лондонця, ця тиша була тривожною.
Україна щойно здійснила масштабний удар далекобійними безпілотниками по території Росії. Було знищено кілька логістичних складів Wildberries. Wildberries — російський аналог Amazon. На відео було видно розгублених москвичів, які витріщалися на стовпи чорного диму, поки склади разом із їхніми онлайн-заробітками перетворювалися на попіл.
Я підозрював, що Росія завдасть удару у відповідь.
Я прибув до Києва вранці 2 липня, лише за кілька годин після однієї з найруйнівніших атак від початку повномасштабного вторгнення. Загинуло тридцять людей. По всьому місту були пошкоджені готель, медичний центр та багато інших будівель.
Коли я вийшов з автобуса, повітря все ще було густо насичене їдким димом. Місто було для мене абсолютно незнайомим. Обличчя людей здавалися похмурими. Я відчув, що маю бути дуже обережним у тому, як звертаюся до них. Вони роками жили на самому краю цієї безодні.
О 2:30 ночі по всьому Києву завили сирени повітряної тривоги. На телефоні з’явилося повідомлення: «Ракетна загроза». У ньому не було сказано, яка саме зброя летить у наш бік. Крилаті ракети, балістичні чи і ті, й інші.
На якусь мить я завмер. Я не знав, чи встигну перебігти Майдан Незалежності й дістатися до метро. Я уявив уламки скла й палаючі рештки під босими ногами, тому зупинився, щоб узутися.
Я вийшов на маленький балкон, що виходив на площу. З сусіднього будинку вибігла молода жінка, притискаючи до себе постіль, і помчала в бік метро. Потім я почув унизу голоси. У темряві сиділа пара, курила й пила щось із пляшок.
«Дивіться! Дивіться!» — раптом вигукнула жінка.
Я простежив за напрямком її руки в нічне небо. Ледь помітна червона крапка ставала дедалі більшою. Вона стрімко пролетіла низько над нами. За нею з’явилася друга, а потім третя. Кожна видавала характерний звук: стиснене повітря, змішане з тріском ракетного двигуна. Вони полетіли на північ і за кілька секунд вибухнули.
Важко описати звук такого вибуху. Матерія з величезною силою переходить з одного стану в інший. Навіть на відстані ударна хвиля пройшла крізь моє тіло.
19 липня Росія запустила по Україні 41 ракету і 125 безпілотників. Більшість із них була спрямована на Київ. Це було не перше й не останнє бомбардування за час мого перебування там, але його інтенсивність я не забуду ніколи. Уперше в Україні я відчув справжній страх.
Наступного дня я їхав автобусом на зустріч і побачив своє перше місце ракетного удару в Києві. Видовище було надзвичайним. Складна, почорніла конструкція здіймалася на тлі блакитного неба.
Я приїхав до Києва не для того, щоб документувати руйнування. Цю роботу вже виконувало багато фотожурналістів. Але сцена була настільки вражаючою, що я вирішив повернутися пізніше, коли сонце буде нижче, уже з камерою.
Я з’ясував, що обвуглена конструкція — це Лук’янівський ринок біля станції метро та сусіднього McDonald’s. Спочатку я думав, що фотографую наслідки ракетного удару 18 січня 2025 року, який розплавив фасад ресторану. Ці кадри свого часу широко розійшлися, адже це був перший McDonald’s, відкритий у незалежній Україні.
Коли я ходив навколо місця удару, фотографуючи його з різних ракурсів, я помітив інших представників преси, які оглядали пошкодження. Дехто вів прямі включення перед камерою.
І тоді я зрозумів, що це місце було атаковане знову лише кілька годин тому.
Ракети, які я бачив над головою тієї ночі, вибухнули саме тут, зруйнувавши вхід до станції метро «Лук’янівська» — одного з визначених у місті бомбосховищ.
Українець загинув біля самого кратера, який я фотографував.
Leave a Reply