At two in the morning, Kyiv came under another intense missile bombardment. I lay on the bed fully clothed, listening to the explosions and wondering whether I dared fall asleep.
Even after the bombardment eased, sleep would not come. My mind was saturated with the experiences of the past few days. Too many people, conversations, ideas. Too much to absorb. I stayed awake until dawn.
At nine I was woken by amplified Ukrainian voices drifting up from the square below.
That did not surprise me. My apartment overlooked Maidan Nezalezhnosti, Independence Square, in the heart of Kyiv. I was becoming familiar with the funeral processions for fallen soldiers that often began near the flag memorial at the far end of the square. They were usually accompanied by loud, mournful music. But this did not sound like a funeral.
Lying there, I wondered whether the speeches were coming from the protests that had begun on 16 July after President Volodymyr Zelenskyy removed the popular Defence Minister Mykhailo Fedorov.
At first, I had deliberately kept away from those protests. I was a foreigner. Ukraine’s internal politics were not mine to interfere with. But as the demonstrations grew, I began to understand that the anger went deeper than the dismissal of one minister. Many Ukrainians, particularly younger people and those connected to the military, saw the dispute as part of a much larger argument about how the war was being fought, how the armed forces were being modernised and whether the lives of soldiers were being valued enough.
I changed my mind. I got up, made coffee and checked my camera batteries. By the time I crossed the square, the speeches had ended and the crowd was thinning. It quickly became clear that this gathering had nothing to do with Fedorov’s dismissal.
These were families of Ukrainian servicemen. Some were mourning men already confirmed dead. Others were searching for husbands, sons, fathers and brothers listed as missing in action. For some families there was still the possibility that the person staring out from the banner they carried was alive somewhere in Russian captivity.
It was heartbreaking, but photographing grief raises uncomfortable questions. Street photography and photojournalism are full of ethical compromises. Almost every time I take my camera from its bag, I have to ask myself why I want the photograph and whether my reasons are fair to the person who will become its subject.
I looked around. There have been many occasions in Britain when I have found myself the only person at an important Ukrainian event carrying a serious camera. Here, in the centre of Kyiv, I could not see any press photographers either.
I could not let this extraordinary scene pass undocumented.
The moment the families noticed my camera, they came towards me. They were desperate for somebody to acknowledge them, to help them. A few tried to explain who the men in the portraits were and when they had disappeared.
I tried to explain that I was not working directly for Ukrainian media. But I told them I would publish the photographs as widely as I could.
Sometimes photography feels almost magical.
It has taken me into places I would never otherwise have entered. It has given me a reason to immerse myself in extraordinary events and meet people I might otherwise never met. It’s not only a form of creativity, it has enriched my life in many ways.
As I worked the families asking for my contact details and copies of the photographs.
Then they hugged me and we all cried.
Postscript
If anyone recognises any of the missing Ukrainian servicemen shown in these photographs, or has reliable information about what may have happened to them, please contact me.
I will do everything I can to pass that information to their families.
They are still waiting for answers.
Glory to the Heroes!
В очікуванні своїх Героїв
О другій годині ночі Київ знову зазнав інтенсивного ракетного обстрілу. Я лежав на ліжку повністю одягнений, слухав вибухи й думав, чи наважуся заснути.
Навіть коли обстріл стих, сон не приходив. Моя свідомість була переповнена пережитим за останні кілька днів. Надто багато людей, розмов, думок. Надто багато всього, щоб це осмислити. Я не спав до світанку.
О дев’ятій ранку мене розбудили підсилені гучномовцями українські голоси, що долинали з площі внизу.
Це мене не здивувало. Вікна моєї квартири виходили на Майдан Незалежності, у самому серці Києва. Я вже почав звикати до похоронних процесій за загиблими воїнами, які часто починалися біля меморіалу з прапорцями на дальньому кінці площі. Зазвичай їх супроводжувала гучна, скорботна музика. Але цього разу це не було схоже на похорон.
Лежачи в ліжку, я подумав, чи не лунають ці промови з протестів, які почалися 16 липня після того, як президент Володимир Зеленський звільнив популярного міністра оборони Михайла Федорова.
Спочатку я свідомо тримався осторонь цих протестів. Я був іноземцем. Внутрішня політика України була не моєю справою, і я не хотів у неї втручатися. Але коли демонстрації почали набирати масштабів, я зрозумів, що гнів людей був пов’язаний із чимось значно більшим, ніж звільнення одного міністра. Багато українців, особливо молодь і люди, пов’язані з військом, сприймали цю суперечку як частину набагато ширшої дискусії про те, як ведеться війна, як модернізуються Збройні сили і чи достатньо цінується життя військових.
Я змінив свою думку. Підвівся, приготував каву й перевірив акумулятори камери. Коли я перейшов площу, промови вже закінчилися, а натовп почав розходитися. Дуже швидко стало зрозуміло, що це зібрання не мало жодного стосунку до звільнення Федорова.
Це були родини українських військовослужбовців. Дехто оплакував чоловіків, чию загибель уже офіційно підтвердили. Інші шукали чоловіків, синів, батьків і братів, які вважалися зниклими безвісти під час бойових дій. Для деяких родин усе ще залишалася надія, що людина, чиє обличчя дивилося з плаката, який вони тримали в руках, була жива десь у російському полоні.
Це розривало серце. Але фотографування чужого горя ставить перед тобою незручні запитання. Вулична фотографія і фотожурналістика сповнені етичних компромісів. Майже щоразу, коли я дістаю камеру із сумки, я мушу запитати себе, навіщо мені ця фотографія і чи справедливі мої мотиви щодо людини, яка стане її героєм.
Я озирнувся навколо. У Британії багато разів траплялося так, що на важливих українських заходах я був єдиною людиною із професійною камерою. І тут, у самому центрі Києва, я також не бачив жодного фотокореспондента.
Я не міг дозволити, щоб ця надзвичайна сцена залишилася незадокументованою.
Щойно родини помітили мою камеру, вони почали підходити до мене. Вони відчайдушно хотіли, щоб хтось звернув на них увагу, щоб хтось їм допоміг. Дехто намагався пояснити мені, ким були чоловіки на портретах і коли вони зникли.
Я намагався пояснити, що не працюю безпосередньо на українські медіа. Але пообіцяв, що опублікую ці фотографії настільки широко, наскільки зможу.
Іноді фотографія здається майже магією.
Вона приводила мене в місця, куди я інакше ніколи б не потрапив. Вона давала мені причину занурюватися в надзвичайні події й зустрічати людей, яких за інших обставин я, можливо, ніколи б не зустрів. Це не лише форма творчості. Фотографія збагатила моє життя безліччю способів.
Поки я працював, родини просили мої контактні дані й копії фотографій.
А потім вони почали мене обіймати.
І ми всі плакали.
Післямова
Якщо хтось упізнає когось із зниклих безвісти українських військовослужбовців, зображених на цих фотографіях, або має достовірну інформацію про те, що могло з ними статися, будь ласка, зв’яжіться зі мною.
Я зроблю все можливе, щоб передати цю інформацію їхнім родинам.
Вони досі чекають на відповіді.
Слава Героям!
Leave a Reply