I still remember the first time I saw the footage.
It was filmed on a phone from inside a bus carrying Ukrainian soldiers away from a military training camp somewhere in Britain. Through the window, British and allied servicemen and women appear in two long lines stretching along the road. As the bus passes, they stand to attention and salute.
Everyone in that moment understands where the Ukrainians are going.
They have finished their training in Britain and are returning home to a country at war. For many, the next stage will be operational service against the Russian invasion. Their instructors have had only five weeks to prepare them and now time has run out.
So they stand beside the road and salute as the buses leave.
The footage appeared in April 2023. Ukraine’s Ministry of Defence described it simply as “British soldiers saluting Ukrainians heading to the front line after training in the UK.”
For me, that short sequence has become one of the most powerful images of Britain’s relationship with Ukraine since Russia’s full-scale invasion. It seems to contain so much of the wider story: trust, friendship, danger, duty, and the uncomfortable knowledge that some of the people on those buses may not survive.
The programme that brought them to Britain was Operation INTERFLEX.
Three years later, during this year’s Ukrainian Independence Day celebrations, I attended an event at the National Army Museum devoted to the British-led multinational programme that has trained members of the Armed Forces of Ukraine since the summer of 2022. I knew about INTERFLEX, but I don’t think I had properly understood either its scale or its significance. I suspect many people in Britain haven’t either.
The evening began with a moving performance by the Songs for Ukraine Choir, followed by time to explore Picturing INTERFLEX, a photographic exhibition produced by the National Army Museum in partnership with the Ministry of Defence.
Ukrainian soldiers in a British landscape.
The images used a familiar visual language: weapons training, soldiers moving through woodland, small groups gathered around instructors. Together they formed an impressive record of a programme now in its fifth year.
The panel that followed brought together sharply different perspectives on what those photographs represented: Ukrainian soldier and poet Yaryna Chornohuz, Major Jet Ryan, Lieutenant Colonel Gaz Cole, Lieutenant Colonel Ryan Mallin MBE and historian and writer Dr Olesya Khromeychuk.
Yaryna Chornohuz began by reading from ‘Dasein: Defence of Presence’, the collection that won Ukraine’s Taras Shevchenko National Prize for Literature in 2024.
Chornohuz does not write about war from a distance. A poet and former literary translator, she volunteered as a combat medic in 2019 and later joined the Ukrainian Marines. Since Russia’s full-scale invasion she has served as a medic, reconnaissance soldier and drone operator through some of the hardest fighting of the war. It was transfixing to hear a woman of such creative and persona courage.
Her poetry moved through memory, landscape, death and presence. Even the title of the collection seemed particularly resonant that evening. Her reading changed the tone of the room for me.
The people behind the numbers
Major Jet Ryan’s opening remarks dovetailed naturally with Chornohuz’s poetry. Before discussing the scale of INTERFLEX or its military value, he spoke about individuals: the Ukrainians who came to Britain to be trained, the British and allied personnel charged with preparing them and the relationships that formed between them.
Ryan knew the programme at both command and training level. Before becoming Chief of Staff of INTERFLEX, he led a company that trained more than 400 Ukrainian soldiers.
Since 2022, more than 63,000 Ukrainian personnel have passed through British-led training. What began as an emergency effort to prepare people with little or no military experience for the battlefield has evolved into a much broader military partnership.
The original course compressed the fundamentals of soldiering into weeks: weapons handling, battlefield first aid, patrol tactics and the laws of armed conflict. But the war kept changing, and INTERFLEX had to change with it. British instructors were joined by personnel from Australia, Canada, New Zealand and numerous European allies. Leadership and instructor training expanded. By 2026, the emphasis was moving further towards specialist training in medicine, engineering, logistics and aviation.
Learning medicine from a different kind of war
Lieutenant Colonel Gaz Cole and Lieutenant Colonel Ryan Mallin MBE brought that process of adaptation sharply into focus through battlefield medicine.
Cole had directed Operation INTERBOW, which delivered combat medical training to Ukrainian personnel. Mallin, an officer of the Royal Army Medical Service, had also played a significant role in preparing Ukrainian combat medical specialists, doctors and medics.
What emerged was not simply British expertise being passed to Ukrainians. The realities of the war were forcing established assumptions to be reconsidered.
British and NATO battlefield medicine had been refined through conflicts such as Iraq and Afghanistan where rapid evacuation, specialist teams and sophisticated medical support could often be brought into play. Ukraine presented a different reality.
Casualties might remain under fire for hours. Drones and constant surveillance made movement dangerous far beyond the immediate frontline. Medics could find themselves treating multiple wounded soldiers with limited equipment and no certainty of when evacuation would be possible.
The training had to adapt. The exchange worked both ways. Ukrainian medics brought hard-won experience from the front, reshaping British training for the realities of a very different war.
What is being defended
Dr Olesya Khromeychuk widened the discussion again. She addressed something more fundamental: what Ukrainians are fighting to preserve.
A historian, writer and Director of the Ukrainian Institute London, Khromeychuk has spent much of her career examining Ukrainian identity and the consequences of Russian imperial domination. Her understanding of war is also deeply personal. Her book, The Death of a Soldier Told by His Sister, reflects on the loss of her brother Volodya Pavliv, an artist killed while serving with Ukrainian forces in eastern Ukraine in 2017.
She spoke of an assault that extends far beyond territory. Cultural figures have been killed, while museums, libraries, theatres, archives, churches and historic buildings have been damaged or destroyed.
Khromeychuk placed those losses within a much longer history of attempts to suppress Ukrainian language, memory and culture and to deny Ukrainians the right to define themselves.
Culture itself becomes part of the battlefield. Protecting a language, recovering suppressed history, publishing books, writing poems and making films are not activities taking place somewhere beyond the war. They belong to the same fundamental struggle being fought at the front: whether Ukraine has the right to exist as a distinct nation.
Towards the end of the discussion, Major Ryan returned to where he had begun: the individuals. He spoke not only about the Ukrainians passing through INTERFLEX, but about the many young British and international personnel charged with training them. They were expected to build relationships quickly with people whose circumstances were profoundly different from their own. For weeks they trained together intensely, knowing where their students were going when the course ended. Bonds formed. Then the Ukrainians left.
I had not gone to the National Army Museum as an official photographer. I brought my camera simply because I thought the evening mattered. As I have come to expect at many events connected with Ukraine, there appeared to be little mainstream media coverage beyond the museum’s own photographer. So, almost by default, I became the media.
As the evening unfolded, I became increasingly conscious of the panel of speakers in front of me. What united them was not simply that the war had touched their lives, but the extraordinary degree to which each had committed themselves to Ukraine’s right to exist and to be free. They were a formidable and deeply inspiring group and It struck me that they might never be together in the same room again. When the discussion ended, everything began to break apart quickly. Chairs moved. Conversations started. The panel began to disperse.
I stepped forward and called them back.
“Can I get one photograph of you all?”
There was only a moment. I raised the camera, switched on the flash and took the shot. It was not a carefully arranged portrait. There was no time for that. I simply wanted some record for both British and Ukrainian history.
And my thoughts returns to that phone footage from 2023.
The camera is inside the bus. Through its windows the instructors appear one after another beside the road, standing rigidly to attention as the Ukrainians pass.
Behind each salute were weeks spent side by side, long enough for professional duty to become something more personal and for both sides to understand the significance of the moment. Time had run out.
British soldiers saluting Ukrainians heading to the front line after training in the UK: https://www.youtube.com/watch?v=lkMXsIR8Ttw&list=WL…
PS. I cannot find any reference to the moderator of the event. If anybody knows please contact me so that I can add their excellent contribution.
Я досі пам’ятаю, як уперше побачив ці кадри.
Їх зняли на телефон із салону автобуса, який віз українських військових із навчального військового табору десь у Великій Британії. Крізь вікно видно британських військовослужбовців та їхніх союзників, які стоять двома довгими рядами вздовж дороги. Коли автобус проїжджає повз них, вони стають струнко й віддають честь.
Усі в ту мить розуміють, куди їдуть українці.
Вони завершили навчання у Великій Британії й повертаються додому, у країну, що воює. Для багатьох наступним етапом стане бойова служба у війні проти російського вторгнення. Їхні інструктори мали лише п’ять тижнів, щоб підготувати їх. І тепер час сплив.
Тож вони стоять уздовж дороги й віддають честь, коли автобуси від’їжджають.
Ці кадри з’явилися у квітні 2023 року. Міністерство оборони України описало їх просто: «Британські військові віддають честь українцям, які після навчання у Великій Британії вирушають на передову».
Для мене ця коротка сцена стала одним із найсильніших образів відносин між Великою Британією та Україною від початку повномасштабного вторгнення Росії. У ній, здається, вмістилося так багато від ширшої історії: довіра, дружба, небезпека, обов’язок і важке усвідомлення того, що дехто з людей у тих автобусах може не вижити.
Програмою, яка привела їх до Великої Британії, була операція INTERFLEX.
Три роки потому, під час цьогорічних святкувань Дня Незалежності України, я відвідав захід у Національному музеї армії, присвячений цій багатонаціональній програмі під керівництвом Великої Британії, у межах якої з літа 2022 року проходять підготовку військовослужбовці Збройних сил України. Я знав про INTERFLEX, але, думаю, до того вечора не усвідомлював повною мірою ані її масштабу, ані значення. Підозрюю, що багато людей у Великій Британії також цього не усвідомлюють.
Вечір розпочався з проникливого виступу хору Songs for Ukraine, після чого ми мали змогу оглянути Picturing INTERFLEX — фотовиставку, створену Національним музеєм армії у партнерстві з Міністерством оборони.
Українські військові в британському пейзажі.
Світлини використовували знайому візуальну мову: тренування зі зброєю, військові, які рухаються крізь ліс, невеликі групи, що зібралися навколо інструкторів. Разом вони створювали вражаючу хроніку програми, яка нині триває вже п’ятий рік.
Панельна дискусія, що відбулася після цього, об’єднала дуже різні погляди на те, що насправді стоїть за цими фотографіями: українська військовослужбовиця й поетка Ярина Чорногуз, майор Джет Раян, підполковник Газ Коул, підполковник Раян Маллін MBE та історикиня й письменниця докторка Олеся Хромейчук.
Ярина Чорногуз розпочала з читання поезій зі збірки «Dasein: оборона присутності», за яку у 2024 році вона отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка.
Чорногуз не пише про війну з відстані. Поетка й колишня літературна перекладачка, у 2019 році вона добровільно стала бойовою медикинею, а згодом приєдналася до української морської піхоти. Від початку повномасштабного російського вторгнення вона служила медикинею, розвідницею та операторкою дронів, пройшовши через одні з найважчих боїв цієї війни. Було надзвичайно сильним переживанням слухати жінку з такою творчою й особистою мужністю.
Її поезія проходила крізь пам’ять, пейзаж, смерть і присутність. Навіть сама назва збірки того вечора звучала особливо промовисто. Для мене її читання змінило атмосферу в залі.
Люди за цифрами
Початкові слова майора Джета Раяна природно перегукувалися з поезією Чорногуз. Перш ніж говорити про масштаб INTERFLEX чи її військове значення, він говорив про окремих людей: українців, які прибували до Великої Британії на навчання, британських та союзницьких військових, на яких лежала відповідальність за їхню підготовку, і про стосунки, що виникали між ними.
Раян знав програму і на командному рівні, і безпосередньо як інструктор. До того як стати начальником штабу INTERFLEX, він командував ротою, яка підготувала понад 400 українських військових.
З 2022 року через підготовку під британським керівництвом пройшли понад 63 000 українських військовослужбовців. Те, що починалося як термінова програма підготовки людей із мінімальним військовим досвідом або взагалі без нього до бойових дій, перетворилося на значно ширше військове партнерство.
Початковий курс утиснув основи військової підготовки в кілька тижнів: поводження зі зброєю, перша допомога на полі бою, тактика патрулювання та закони й звичаї збройного конфлікту. Але війна постійно змінювалася, і INTERFLEX мусила змінюватися разом із нею. До британських інструкторів долучилися військовослужбовці з Австралії, Канади, Нової Зеландії та багатьох європейських країн-союзниць. Розширювалася підготовка командирів та інструкторів. До 2026 року дедалі більше уваги приділялося спеціалізованій підготовці в медицині, інженерній справі, логістиці та авіації.
Навчатися медицині на війні іншого типу
Підполковник Газ Коул і підполковник Раян Маллін MBE особливо виразно показали цей процес адаптації на прикладі військової медицини.
Коул керував операцією INTERBOW, у межах якої українські військовослужбовці проходили підготовку з бойової медицини. Маллін, офіцер Королівської армійської медичної служби, також відігравав важливу роль у підготовці українських фахівців із бойової медицини, лікарів і медиків.
Із їхніх слів стало зрозуміло, що йшлося не просто про передачу британського досвіду українцям. Реальність цієї війни змушувала переглядати усталені припущення.
Британська та натівська військова медицина вдосконалювалася під час таких конфліктів, як війни в Іраку та Афганістані, де часто можна було забезпечити швидку евакуацію, залучення спеціалізованих команд і складну систему медичної підтримки. Україна поставила перед медиками зовсім іншу реальність.
Поранені могли годинами залишатися під вогнем. Дрони й постійне спостереження робили пересування небезпечним далеко за межами безпосередньої лінії фронту. Медики могли одночасно надавати допомогу багатьом пораненим, маючи обмежене обладнання і не знаючи, коли взагалі стане можливою евакуація.
Підготовка мусила змінюватися. І обмін досвідом відбувався в обох напрямках. Українські медики приносили із собою здобутий надзвичайно високою ціною досвід фронту, змінюючи британські методики підготовки відповідно до реалій війни зовсім іншого типу.
Що саме вони захищають
Докторка Олеся Хромейчук знову розширила рамки дискусії. Вона говорила про щось фундаментальніше: що саме українці намагаються зберегти й захистити.
Історикиня, письменниця та директорка Українського інституту в Лондоні, Хромейчук присвятила значну частину своєї професійної діяльності дослідженню української ідентичності та наслідків російського імперського панування. Її розуміння війни також глибоко особисте. Її книжка «Смерть солдата, розказана його сестрою» осмислює втрату її брата Володі Павліва, художника, який загинув у 2017 році, служачи в українських силах на сході України.
Вона говорила про напад, який виходить далеко за межі територіального захоплення. Представники культури були вбиті, а музеї, бібліотеки, театри, архіви, церкви та історичні будівлі пошкоджені або зруйновані.
Хромейчук розмістила ці втрати в набагато довшій історії спроб придушити українську мову, пам’ять і культуру та позбавити українців права самостійно визначати, ким вони є.
Сама культура стає частиною поля бою. Захищати мову, повертати замовчувану історію, видавати книжки, писати вірші й знімати фільми — це не діяльність, яка відбувається десь осторонь війни. Це частина тієї самої фундаментальної боротьби, що триває на фронті: боротьби за право України існувати як окрема нація.
Наприкінці дискусії майор Раян повернувся до того, з чого почав: до окремих людей. Він говорив не лише про українців, які проходили через INTERFLEX, а й про численних молодих британських і міжнародних військовослужбовців, відповідальних за їхню підготовку. Від них очікували, що вони швидко вибудують стосунки з людьми, чиї життєві обставини кардинально відрізнялися від їхніх власних. Протягом кількох тижнів вони інтенсивно тренувалися разом, знаючи, куди вирушать їхні учні після завершення курсу. Виникали зв’язки. А потім українці їхали.
Я не прийшов до Національного музею армії як офіційний фотограф. Я просто взяв із собою камеру, бо вважав цей вечір важливим. Як я вже звик бачити на багатьох заходах, пов’язаних з Україною, великих медіа там майже не було, окрім власного фотографа музею. Тож майже за замовчуванням медіа став я.
Упродовж вечора я дедалі гостріше усвідомлював, хто саме сидить переді мною на цій панелі. Їх об’єднувало не лише те, що війна торкнулася їхнього життя, а й надзвичайний рівень особистої відданості праву України існувати й бути вільною. Це була сильна й глибоко надихаюча група людей, і мене раптом вразила думка, що, можливо, вони більше ніколи не опиняться разом в одній кімнаті.
Коли дискусія завершилася, усе почало швидко розпадатися. Стільці пересували. Почалися розмови. Учасники панелі стали розходитися.
Я ступив уперед і покликав їх назад.
«Можна я зроблю одну фотографію вас усіх разом?»
Була лише мить. Я підняв камеру, увімкнув спалах і зробив кадр. Це не був ретельно поставлений портрет. На це не було часу. Я просто хотів, щоб для британської та української історії залишилося бодай якесь свідчення цієї миті.
І мої думки знову повертаються до тих телефонних кадрів 2023 року.
Камера всередині автобуса. Крізь його вікна один за одним з’являються інструктори, які стоять уздовж дороги, нерухомо струнко, коли повз них проїжджають українці.
За кожним таким військовим вітанням стояли тижні, проведені пліч-о-пліч. Достатньо довго, щоб професійний обов’язок став чимось особистішим, а обидві сторони повністю усвідомили значення цієї миті.
Час сплив.
Британські військові віддають честь українцям, які після навчання у Великій Британії вирушають на передову:
https://www.youtube.com/watch?v=lkMXsIR8Ttw&list=WL…
P.S. Я не зміг знайти жодної згадки про ім’я модератора цього заходу. Якщо хтось знає, хто це був, будь ласка, повідомте мені, щоб я міг додати до тексту згадку і про його чудовий внесок.
Leave a Reply